Кулемети торохкотіли все близче й близче. Здавалося, що стріляють в самому селі. Шабатурка похапцем забрав на оберемок всі папери і побіг на кухню палити їх. Писарчуки штабу, між якими був і червононосий писар суду, збилися як овечки в оден куток кімнати і трівожно переглядалися поміж собою.
Раптом двері в кімнату відчинилися і на порозі став дід Семен. Якимсь чужим, несвоїм, переляканим голосом він сказав:
— Пан Найда втікли. Виломали двері і втікли до комуністів…
— Коли втік? — спиталася отаманша.
— Лише тільки… тільки що…
— А ви, діду, чого гляділи?
— Його глядів, але він збив мене з ніг, вискочив у двері і побіг прямо до червоних.
— А як-же ви знаєте, що він до них пішов?
— Мені так здається?… Тікаймо скорше…
Отаманша вирівнялась і якось неприродно засміялася:
— Тікати?! Від кого?! Куди?! Чого?!
— Я не знаю! — сказав дід Семен.
Ввійшов Шабатурка.
— Що тут таке? — спитався.
— Найда втік — відповів хтось. — До червоних пішов…
— Ну,.. коли так, то я не сиджу тут ні одної хвилини… Йду… Хто зі мною?…
Всі писарчуки мовчазною охотою кинулись за ним у двері.
В кімнаті залишилися отаманша, два вартові козаки, дід Семен і я.
— А ви чому не втікаєте? — звернулась до мене отаманша. — Не дивіться на мене. Я піду звідси останньою.
В той час за вікном хтось вистрілив. Куля розбила шибку і лице отаманші облилося кровю. Верескнула диким голосом і, махнувши в гору руками, як сніп упала на підлогу.
— Не втікайте! — крикнув я. — Як гинути, так всім разом! Погасіть світло!
