З боку Хвастова не переставали стріляти з гармат по селу. Свідчило це, що червоні дійсно були вже недалеко.
Нарешті прибули перші втікачі з хвастівського фронту, які розповіли, що як тільки отаманша виїхала в бік Мотовилівки, то червоні зараз-же розпочали протинаступ, перервали фронт, забрали багато наших до полону враз з обома гарматами і тепер йдуть просто сюди. Отаманша тільки руками розвела від такої несподіванки. Зупинила коня і замислилась:
— Що ви скажете? — звернулась з запитанням.
— Скажу, що треба негайно відступати.
— Я теж такої думки, що перемогу прийдеться ворогам залишити…
І тут-же прикликала до себе козака і послала його в сотні передати, що як тільки стемніє, так зараз-же починати помалу відступати по тих самих дорогах, по яких ішли сюди і зібратися всім у Велико-Половецькім лісі, на старім місці. — Додам з тим, передайте, — казала вона, — щоб відступали тихо, не роблючи зайвого гармидеру, бо я залишаюсь тут, заки не відступлять!…
Сонце зайшло. На нас не переставали налягати з одного боку червоні, а з другого білі. Як з того, так і з другого боку почали стріляти з гармат, а наші, поки-що відстрілювались з кулеметів. Набоїв не вистачало і темряви ждали, як Бога з неба.
Нарешті стало темніти. Отаманша злізла з коня і сказала:
— Тепер можна відпочити троха.
Ніхто не сказав нічого. Всі мовчали і слухали, як бухкали гармати і торкотіли кулемети. Хвилинами стрілянина стихала і тоді було чутно, як торохкотіли наші вози й проходили люде.
Прийшов Шабатурка і запитався отаманші:
— А як буде з канцелярією? Червоні вже під самим селом…
— Спаліть її… — сказала отаманша. — Всьому свій кінець…
