Дзвінкий голос отаманші забренів як натягнута струна:
— Ми йдемо не для того, щоб втратити, а щоб виграти. Приготуйтеся до цього зарання. На добраніч!
— На добраніч!.. добраніч!.. добраніч!.. — загуло навколо.
Я вийшов з тіні. Підійшов до ґанку. Шабатурка, побачивши мене, приємно всміхнувся і промовив:
— Ну, значиться, ми з вами команда і звязок?..
— Здається, що так! — сказав я.
В той час підійшов з понурим лицем і сірими очима вусатий добродій і, звертаючись до мене, заговорив:
— Я Мухобій. Нам треба поговорити про звязок…
Після півночі в селі і за селом розпочався злодійкуватий гомін людських голосів і скрип возів. Північний вітер затих і хмари непорушною масою вагоніли над землею, наче хотіли її придавити. Отаманша, верхом на коні, скрізь і всюда витичала. Її дзвінкий голос чувся то тут, то там і, нарешті вона приїхала до штабу. Звертаючись до Шабатурки, вона сказала:
— Ми зараз вирушаємо. Слідом за нами вирушайте й ви. Займіть школу і встановіть кінний звязок між мною і Мухобоєм. Для допомоги лишається пан Добродій.
Кивнула на мене і поїхала. Через якийсь час вибрались і ми.
Зараз-же за селом на нас повійнуло вогкістю і густа мряка безмилосерно стала сікти по очах. Їхали навмання, польовими доріжками, щоб скоротити дорогу. Вже починало розвиднятися, як перед нами замаячіли ряди старих гильчастих верб, що росли коло Тихої Балки. В селі, як видно, вже чекали на нас, бо як тільки ми вїхали в коловорот, нас зараз звідусіль обступили місцеві селяне.
— Значиться, проти комунії? — питали одні.
— Так, так! — відповів Шабатурка.
— А з білими як? — питали другі.
— Также і з білими…
