— А з ними як? — спитався я.
— З ними? Вони напевне виберуть собі другого отамана. Головне, я прошу вас, не лишайте мене тут. Инакше я загину… Загину ні за що й ні про що…
— Виж казали, що робите це з помсти,— сказав я.
— Мовчіть! — майже крикнула. — Остогидло мені! Жити хочу! Розумієте мене?
Взяла мене під руку і близенько притислася до мене:
— Хочу спокою… — прошептала.
Я легенько став гладити її руку. Вона наче заніміла.
— Ми підем до Великого Міста, — зачав я говорити, але враз від школи хтось вистрілив раз і другий, а слідом за цим почувся несамовитий голос адютанта:
— Хлопці! Отаманша втікла!.. Хло-о-о-опці!..
На його голос спочатку озвалися собаки, а слідом за ними почувся гомін по дворах. По вулиці затупотіли ноги. Бігли й кричали:
— Що сталося?.. Що сталося?
За селом у лісі почулася стрілянина. Коло школи гуло й гомоніло, а серед того гомону чувся голос адютанта:
— Залишила все і втікла з ним… Я ще з самого рання помічав щось непевне… Не инакше, як зрадила.. Зараз-же догонять…
— Хто зрадив?.. кого догонять?..— чулося в юрбі.
— Отаманша! Отаманша зрадила!.. — кричав адютант Найда.
— Змова! — сказав я до неї.
— Буть не може! — скрикнула вона і, залишивши мене на дорозі, кинулась до школи.
— Через хвилину до мене долетів її голос:
— Що тут сталося? Хто й кого зрадив? Схаменіться! Я з вами!..
Суворий голос адютанта затремтів і став покірним, мягким:
— Я, пані отаманшо, тричі заходив до вас за розпорядками, але вас не було, — слебезував адютант.
— Ну, так щож з того, що ви мене не застали? — питалася отаманша.
