— Ха-ха-ха-ха-ха!.. — зареготалася вся громада. — От так взяв!..
— До отаманші якийсь зух приїхав, бачили?! — заговорив голос з гурту.
— То напевне родич, — сказав Дубина.
— А ти по чім знаєш? — вмішався Байда.— З такими родичами, матері їх холера, треба знати, як поводитись!.. То її любчик, хіба ви не бачили, як вона весь час блимала на нього очами?.. Сука!..
— Ну, облиш чорт зна що видумувати. Думаєш, що в її голові, як твоїй, сидять одні дурощі? Краще подумав би над тим, що завтра буде? — обурено закричав Дубина.
— А що там станеться? — півнасмішкувато спитався Байда.
— Ти не знаєш що?!.. — Будем наступати на червоних і на білих разом…
— Ми вже своє діло зробили. Одного комуніста розстрілили і буде з нас…
Невідомо, з якої причини всі стали голосно реготатися.
— Ходім! Досить! — тихо промовила отаманша. — Той за обідом казав правду. Дійсно розґвінтилися.
Помалу вилізли з кущів і пішли з лісу. На узлісі чулося в пітьмі пурхання коней і брязкіт залізних пут на них. Вражіння було таке, що начеб то тут розташувалися нічліжане, а не повстанче військо.
Небо, здавалося, обвисло над самою землею. Дикий північний вітер гайсав над селом і злосливо шарпав з дерев пожовкле листя.
В селі панувала мертва тиша. Погасли каганці. Затихли собаки. Все принишкло й заніміло. І серед цеї тиші глухо відзивалися наші кроки, якось чудно брязчали остроги отаманші.
Вже доходячи до школи, вона зупинилася і сказала:
— Це буде мій останній наступ. Ним я думаю закінчити своє отаманування. Так вже остогидло мені це все, що як так буде далі, то сама собі пущу кульку в рот.
