Козаки підступили до засудженого.
— Ну, годі стояти! Йди, куди тобі призначено!..
— Дозвольте! — пробував я запротестувати. — Він має право на останнє слово.
— Ніякого слова непотрібно! — сказав дід Семен.
— Тоді я маю право, яко оборонець.
— Пізно вже, пізно! — закричали судді.
Я далі не міг сперечатися. Відчув, як в глибині душі щось заворушилось і стисло за серце. Забув і за отаманшу. Слухав голосу своєї душі і ловив перехідні думи, що як бульки на гниловоді виринали в моїм мізку. — „Тікати! Зараз-же тікати!“… шептав я сам до себе.
В той час мене хтось потяг за рукав. Озирнувся, коло мене стояла отаманша.
— Ходім! Справа скінчена. Не хотілаб я його смерти, але такий вже звичай…
Взяла мене під руку.
— Чого ви такий чудний стали? — спиталася. — Як побудете тут, то ще не таке побачите…
— Та цеж не боротьба, а свинство! — скрикнув я.
— Скрізь свинство! — спокійно промовила вона.— Отже треба подумати щось над цим. Я хочу з вами порадитись… Але то вже після наступу… Сьогодняж ви мусите піти зі мною взнавати настрій.
Сонце хилилося на захід. Вечірні проміні дивними вогниками спалахували на золотих хрестах церкви й золотили пожовкле листя в саду. Вертаючись в село ревла череда. Десь іржали коні і хтось співав:
„Нам не треба ні пана гетьмана,
Непотрібно царя, ні Москви —
Хай жиє від Кубані до Сяна
Український народ трудовий!“..
На душі було чогось важко…
Сонце наче запалося в чорну прірву і земля обгорнулася темрявою. На селі заблимали по хатах каганці. Роздратовано вїдали собаки й гучняво гули по
