— Боротися, як і з панами.
— Ну, так у нас половина України такою буде!
— Неправда! В кожному селі сидить таких куркулів не більше десяти, а тримають в руках тисячі.
— А я кажу, що ви брешете. Шляєтесь між людьми, нацьковуєте їх друг на друга, грабуєте та кацапів годуєте.
— Не кацапів, а міських робітників, які боронять Революцію і які ще ні одного разу не зрадили її.
— Ну, про це можна балакати, але ясно, що ви зруйнували Україну. Що ви на це скажете? Свідки!
Козаки Байда й Дубина виступили на перед:
— Оцей чоловік бунтував наших козаків і казав, щоб вони до червоних переходили. Коли ми його заарештували, то він давав нам гроші.
— Які гроші? — спитався дід Семен.
— Совітські і царські.
— І перші і другі — московські, — поважно сказав дід Семен. — Перед нами стоїть оден з тих Юд, що продають нас московським посіпакам. Тільки жорстока кара може знищити таке зло!.. Як ви, панове судді, думаєте?
— Я думаю, що тільки кара… — сказав оден суддя.
— Жорстока кара… — додав другий.
— На шибиницю… — вставив третій.
Решта похитала головами:
— Що й балакати?.. Так його… собаку такого…
Підсудний поблід.
— Дозвольте… — почав було він казати, але дід Семен перебив:
— Вас не питають!
Повернувся до секретаря:
— Прочитайте йому його вину!
Секретар встав на ноги і зачав читати відомий мені акт. Підсудний весь час іронічно всміхався, а коли той скінчив, то він скрикнув:
— Боже! Прости їм, бо вони не відають, що творять!..
— Аж тепер ти Бога згадав?! Пізно вже, голубчику! Суд скінчився! — вирік дід Семен і піднявся з місця. За ним піднялися всі судді і стали розходитись.
