Два козаки, з якими я подорожував сюди, вели невеличкого на зріст чоловіка, одягнутого в шкіряні штани, куртку і такий-же картуз. Його голене лице було засмалене сонцем, а сірі очі світилися розумом і сміливо дивилися в очі суддів.
Козаки поставили його перед столом суддів, а самі стали за ним.
— Обявляю, що суд починає судити, — сказав дід Семен, не встаючи з місця. Всі судді низько нахилилися над столом, а Семен казав далі: Вже не раз, не два приходиться нам судити всяких пройдисвітів і бандитів, але ще ні разу не траплялося мати справу з справжнім комуністом і аґітатором, а через це вирішено дати йому защитника.
— Мені оборонці тут непотрібні. Судіть так, як судили досі! — метальовим голосом відрубав підсудний.
— Га?! — зробив здивовані очі дід Семен. — Судити так?
— Звичайно! — сказав підсудний.
Дід Семен ніяково озирнувся навколо. Сміливість підсудного спантеличила його, але разом з тим і обурила.
— Добре! Будемо судити, як судили досі! — згодився він.
— Кажіть нам, хто ви такий і чого ви прийшли в наше село?
— Я боротьбіст, як що ви чули про таких. Називаюсь Іван Буяницький і більш нічого.
— А чого ви сюди прийшли?
— Прийшов сказати селянам, щоб вони перестали слухати всяких пройдисвітів, які сварять сільського робітника з міським робітником, і щоб спільно боролися за своє право.
— А кого ви називаєте куркулями?
— Всіх сільських глитаїв, які вільними й невільними способами настягали земельки, деруть десять шкір з свогож брата мужика і тягнуть за панами.
— Цікаво!.. — почулось десь з юрби.
Дід Семен сердито закахикав, його голос зробився неприємним.
— Так щож робити з ними? — питався далі.
