— Панове! Хібаж можна так сперечатися? — заговорила нарешті отаманша — Будьтеж хоч спільниками діла, як не хочете бути людьми.
— Ні, дякую дуже! Не хочу бути ні першим, ні другим, а буду сам собою. До побачення.
Встав зза столу і демонстративно вийшов з хати.
— Затримати його! — крикнув дід Семен.
— Для чого? — промовив командант. — Аджеж він нікуда не дінеться.
Такого кінця обіду ніхто не сподівався. Отаманша, кидаючи гнівні погляди, встала і сказала:
— Це щось неможливе, панове! Бути весь час людиною, а в слушну хвилину так пакостити. Всі тут однакові і нема між нами ні злих, ні добрих. Ми знаємо одно: злі ті, що проти нас, а добрі, — що з нами!..
— Слава нашій отаманші! — залунало в світлиці, що аж шибки задзвеніли.
Хтось в кутку затягнув тенорком „Ще не вмерла Україна“ і всі встали на ноги; повними грудьми підхопили: „Ні слава, ні воля“…
Сонце було майже над вечір, як скінчився обід і ми вийшли з хати.
На дворі сказала мені отаманша:
— Я вас призначаю оборонцем того комуніста, якого зараз будемо судити. Ви його мусите оборонити. Чуєте?
— Чую. Але я ще нікого не судив і не обороняв… — почав я говорити, але вона перебила:
— Нічого. Ви попробуйте.
Тоді я, разом з адютантом, повернув до штабу, щоб побачити полоненого комуніста, а вона пішла до себе.
— Видумує чорт знає що!.. — бурмотів командант. — Віддатиб його Байді або Дубині, так ті скоро розсудилиб…
В кінці попового саду, під віттями чотирьох столітніх лип, за круглим столом розсівся повстанчий суд. Головою суду був дід Семен Заноза. Поруч нього, на окремому стільці сиділо чоловік з 6 суддів, серед яких визначалася постать якогось блідолицього юнака з чер-
