— Так, значиться, кінець байдикуванню? — говорив якийсь понурий, з сірими очами й довгими вусами добродій, що сидів проти мене. — Завтра в дорогу…
— Пора, давно пора! — поважно казав дід Семен, сьорбаючи борщ.
— Тільки, мені здається, не всі ще підготовились до цього… — промовив якийсь добродій в потертому френчі, що сидів на кінці стола. — Розґвінтились козаки наші…
— Дурниця! — заперечив адютант. — Настрій чудовий, треба тільки вміти використати його…
— Чи не ви думаєте це зробити? — запитався дід Семен.
— А хочби й так, то що? — відповів адютант і підозріло подивився в мій бік.
— Знаєте, з моїм адютантом щось діється,— сказала мені на вухо отаманша. — Він чогось косо на вас позирає…
— Мені здається, що буде ліпше всього, коли я піду від вас, — так-же тихо сказав я до неї. — Тоді вам ліпше буде.
Вона нагнулась над своєю мискою і промовчала. Тимчасом розмова в товаристві стала набірати самого отвертого характеру.
— Я скажу просто, — говорив добродій у френчі. — В реґулярній армії такої сволоти не трималиб ніколи. Візьміть наших козаків Байду або Дубину. Тож наглядні тюремщики, дарма що ви їх лицарями називаєте.
— Як ви можете таке говорити, коли самі належите до них? — обурився дід Семен.
— Кажу, діду, святу правду — гарячився добродій. — Остогидло мені вихвалювати грабунки та розбої.
— А ви не вихваляйте і не гудьте, — тягнув своє дід Семен.
— Так людина я, чи ні?! — майже скрикнув добродій.
— Вони також люде, — спокійно сказав дід Семен.
— Хто?! Байда й Дубина люде?! — схопився на ноги добродій. — Не хочу я з такими людьми бути!..
