воних з Хвастова, а білих з Мотовилівки. Маю тисячу багнетів, десять кулеметів і три гармати, а цього досить. Після обіду буде суд над комуністом… Вечером треба оглянути розташовання свого війська, а завтра за діло… Ви, напевне, не відмовитесь товаришити мені?…
Я мовчки хитнув головою і вона засміялася:
— Бідний! Хоч не хоче, а згоджується!..
— Чомуж не хоче? — оправдувався я, хоч сказати по правді, це мені не так то вже й подобалось.
— Ну, підем обідати! Я обідаю в штабі, разом зі своїми співробітниками. У нас не гірше, як у комуністів: спільна миска, спільна ложка і все спільне…
— Як-то так?
— Звичайно!.. — всміхнулася. — Підем!..
В просторій, чисто прибраній світлиці, де колись провадилось навчання, аж гуло. Серед світлиці стояв величезний довгий стіл, застелений білою скатертю, а на столі було наставлено цілі гори всяких наїдків та напитків.
Тільки ми переступили через поріг, як всі за столом встали і повернулись лицем до отаманші. Та обвела їх гострим поглядом своїх синіх очей і сказала:
— Доброго здоровля, панове й товариші!
— Добра пані отаманші зичим! — відповіли всі в оден голос.
Отаманша сіла в центрі стола. Праворуч неї сів адютант, ліворуч я, зараз же коло мене дід Семен, а далі всі инші.
Перед отаманшою зявилася чарка з чимсь червоним, а перед всіми иншими, в тім числі і перед мною, поставили чарки з самогоном. Отаманша взяла в руки свою чарку й виголосила:
— Сьогодня, можливо, останній раз сидимо всім товариством. Скоро підем до діла. Пю за нашу спільність! Хай міцнійшає віра і зростає сила!..
— Слава! — залунало в світлиці і чарки в одну мить висохли до дна.
Після того всі взялися за смачний борщ, якого я вже давно не бачив. Осушивши по другій чарці, розпочали розмову.
