і скільки без зброї. А також перегляньте на руках рушниці і видайте на кожну по двадцять пять набоїв. Разом з тим передайте, щоб там все було на поготові, бо, можливо, що не сьогодня, так завтра буде діло…
— Слухаю! — промовив адютант, нервово здвигнувши лівим плечем. — Більш нічого?..
— Все!..
Коли адютант вийшов з кімнати, вона підійшла до мене і спиталася:
— Ну, кажіть, яка я?
Я мовчки дивився на її струнку постать в сірій, захистного кольору сукні, на коротко підстрижені золотії коси й сині, з таємними вогниками очі, і не міг вимовити ні одного слова.
— Кажіть-же, яка я? — знову промовила вона, і в її голосі вчувалося ніжне музичне дріжання.
Сам не знаю, як з моїх уст вирвалось:
— Майже та сама…
Вона відступила від мене на два кроки і здивовано протягнула:
— Та-а-а са-а-а-ма?!.. А це що?..
І вона показала мені свої маленькі долоні, на яких в два ряди сиділи величезні мозолі.
— Хочеться спокою, — казала вона далі. — Хочеться пожити трохи. Тож міліони якось можуть жити, а тут нікуди дітись.
— Щож вас заставило так робити? — спитався я.
Вона не відповіла нічого. Давні вогники в її очах погасли й сама вона якось принишкла, зігнулася, стала маленькою. Підійшла до пяніно, яке стояло в кутку кімнати. Сіла і заграла щось страшно знайоме. Через хвилину я пригадав, що вона це саме грала тоді, як я колись перший раз поцілував її. Тоді був зимовий вечір і нікого не було в дома. Ах, цей сантіментальний старовинний російський вальс, як він глибоко зворушив мене!
„Прошла весна и теже ели
Над кришей ветхою шумят”…
Я підійшов до неї і поцілував її в руку. Вона тільки всміхнулася і грала далі. Коли скінчила, то подалась до мене всією постатю.
