Двері відчинились і в кімнату просунулась голова адютанта.
— Отаманша приїхала! — гукнув. — Ходіть!
Я встав і пішов слідом за ним.
Ми вийшли із школи і, перейшовши через вулицю, зайшли в попівське подвіря. В одній кімнаті попівської хати мешкала отаманша. В дверях нас стрінув той самий козак, що докладав про зловленого комуніста. Товстий, незграбний, з веселим опецькуватим лицем, він сміявся на всі кутні зуби. Пізнійше я взнав, що пастух, як звали того козака, завжди сміявся… сміявся навіть тоді, коли розстрілював нічого невинних людей, бо його слухняність була якась надзвичайна.
— Скажіть отаманші, що ми вже прийшли, — сказав адютант до козака.
Через хвилину козак повернувся і сказав:
— Пані отаманша просять почекати троха.
Ми вийшли на ґанок і запалили цигарки. Коли я припалював в адютанта свою цигарку, то помітив, як у нього чогось дріжали руки і роздималися ніздрі.
— Прошу! — почулося за нами і ми, покинувши свої цигарки, пішли на голос.
В заквітчаній осінними квітками кімнаті стояла давно знайома мені панна Марійка і приємно всміхалася.
— Скільки літ, скільки літ, козаче? — казала вона, простягаючи до мене обидві руки.
Признаюся, що я й сам не знав, що мені робити? Спершу я думав поцілувати її в обидві рученята, але потім вирішив привитатися престо, що й зробив.
Вона присунула до столу мягкий оксамітовий стільчик і, не спускаючи з мене своїх чудових синіх очей, сказала:
— Сідайте! Будемо з вами говорити.
Адютант стояв коло порога і ніяково переступав з ноги на ногу. Вона наче й не помічала його. Мені робилося ніяково.
— Можеб пан адютант сів? — сказав я.
— Пане Найдо, щоб мені через годину були відомости, скільки в нас тепер мається озброєних людей
