— Самими звичайними. Хлопцям робити нічого так треба щось розпочинати…
— А колиж ви думаєте?
— Про це отаманша знає…
В той час до адютанта підійшов козак, який віддавши честь, сказав:
— Пане сотнику! Ми спіймали комуніста!
— Давайте його сюда! — відповів адютант, і повернувшись до мене, сказав:
— А ви, поки-що, ходіть до моєї кімнати відпочити трохи.
В маленькій кімнаті адютанта було брудно й темно. Крізь невеличке вікно, яке виходило на північ, скупенько пробивалося світло осіннього дня, при якому ледви можна було бачити самі найближчі річі. Приглядаючись, я побачив в кутку маленького столика і неприбране ліжко з трьома подушками. На облуплених стінах висіли стара шкільна мапа „Европейской і Азіятской Россіи“ і два портрети „Благополучно царствующих Их Императорских Величеств“. Пахнуло свіжим хлібом, самогоном, яблуками, дешевими перфумами і брудними онучами.
— Лягайте і спочивайте! — сказав адютант. — Як хочете їсти, то там на столі є хліб і печена курка. Я поки-що мушу йти по справам. Якби так приїхала отаманша, то я повідомлю вас.
— Дякую! — сказав я, сідаючи на ліжко.
Він мовчки склонився й урочисто вийшов з кімнати.
Залишившись сам з собою, я відчув гостру трівогу в своїй душі, яка заглушила собою ту страшну втому, яку я почував у тілі.
— Дивно! невже вона?!..— думав я сам про себе, а трівога все більше й більше охоплювала мене.
Ліг на ліжко, але думи, як рої диких бджіл, закрутилися навколо мене.
Важкий дух в кімнаті пянив мене і напружував нервову чуйність до неможливого. Про те, щоб заснути, годі було й думати. Я лежав і думав про скору зустріч з колишньою тендітньою панночкою Марійкою, сучасною повстанчою отаманшою…
