Через півгодини він повернувся з куском сала й мискою солоних огірків.
— Прошу вечеряти! — промовив він, ставлячи принесене на розбите віко скрині. — Чим маю, тим приймаю…
Повернувся до порога, взяв мішок і, вийнявши з нього бохонець хліба, став краяти тонесенькі скибочки.
— По панському… — якось криво всміхнувся він. — Вибачайте…
Підчас вечері він говорив:
— Скоро рік, як воюю… Вже друга осінь… Був у Зеленого, був у Сатани, був у Волинця, був у Струка, і в Ангела, а це вже при Марусі Соколовській притулився…
— Що за Маруся Соколовська? — спитався я, зачеплений за болюче місце своїх спогадів.
— Донька дідича Соколовського. Вона ранійш в „Селянсьій Спілці“ була, а тепер отаманом стала. Здорово воює, дарма що панна!..
В моїй уяві встала струнка постать синьоокої панни, тієї самої, яку знав колись і якою марив останні дні свого пробування у Великім Місті.
— Деж вона тепер? — спитавсь я.
— В Малім Половецькім коло Хвастова, — сказав він. — Що вам цікаво знати?..
— Так… я хотівби й собі до неї…
— Добре! — згодився дід Семен. — В такім разі ви ляжте відпочиньте, а я піду по справам. Якби так сюди прийшли два козаки, то скажіть їм зачекати на мене, бо ми підемо всі разом.
Коли він пішов, то я зараз же простелив своє пальто і поклався спати.
Однаково спати мені не прийшлося, бо не встиг ще й стулити очей, як хтось потряс мене за плече. Розкривши очі, я побачив коло себе двох звичайних парубків в чорних свитах і сірих шапках, а між ними був і дід Семен.
— Вставайте! Підем! В селі вже білі господарюють… — майже пошепки сказав до мене дід Семен.
Ми тихцем вибралися на дорогу і, скрадаючись попід тинами, пішли до коловорота. Коло церкви, де
