рядками і не тільки послали в повстанці своїх власних синів, але чужих „присоглашали“. Пригадую, що тоді, як настав час повстати, він за власні копійки накупив свічок і обліпив ними всіх святих у церкві, щоб вони допомогли „селянському військови панське звоювати“… Хоч тоді святі і вволили його волю, але, разом з тим, взяли за це добру плату. Два сини, яких він послав до „селянського війська,“ полягли в першім бою коло свого рідного села, де тепер стоїть братня могила…
— Як жеж вам жиється тепер, діду Семене? — спитався я його.
Він зітхнув і промовив:
— Ніяк… Воюю помаленьку…
— Ще й досі!?
— Еге!..
— Як жеж ви воюєте?
— Звичайно… Як і всі…
— Цікаво…
— Нічого цікавого… Скучно… Остогидло вже, але мусиш… Ходім краще до мене, бо тут незручно стояти так довго… Сюди мають наїхати білі…
— Вам звідки відомо?
— Хіба вам не все одно?.. Ходім!..
Ми звернули з дороги в якесь запущене подвіря і, навпрошки через городи, подалися на другий бік села, де в місячнім сяйві біліла маленька церковця. Коло церкви була Семенова хата, куди ми й зайшли. Подвіря коло хати і тік коло клуні були спустошені, але хата виглядала цілком порядно.
— В хаті не будемо сидіти, а підем до комори… — сказав він до мене в сінях, запалюючи сірника.
В коморі цілком пусто. Під одною стіною стояло дві порожніх бодні і розбита скриня з якимсь лахміттям, а зараз-же коло порога лежало дві рушниці і мішок з чимсь твердим і круглим.
Вік нахилився над розбитою скринею, витяг звідти недогарок воскової свічки і, засвітивши, приліпив його на прузі одної бодні.
— Посидьте трохи, я зараз вернуся, — сказав він, йдучи до дверей.
