чином базувалися ті селянські сили, які викинули з Великого Міста владу самозванного гетьмана.
Навколо села старі й нові могили, в яких лежать революціонери і контрреволюціонери, що полягли тут в імення своїх істин. Деякі з тих могил нагадали мені про недавні діла минулого, такого багатого своїми переживаннями… Он могила з часів Центральної Ради, там могила з часів гетьмана, ось могила, ще свіжа, чорна, без хреста стоїть… Від могил віє жахом і, цілком зрозуміло, що сам чорнозем прагне помсти й боротьби.
Коли я підходив до коловорота, на сході заяснілося небо і став сходити великий пикатий місяць. Йдучи селом, я бачив при місячнім світлі одні вбогі руїни з колишнього багатого села. Наче страшний ураган пролетів над селянськими хатами і знищив все, що тільки міг знищити. Як видно, то тут жорстоко розправлялися ті, кому волею долі судилося стати панами життя. Чорні, обсмалені комини струнко витягалися до неба і мовчазно промовляли про велику кривду.
Пройшовши майже все село, я не чув ніде живого голосу. Десь, неначе все село вимерло, або в тюрмах впинилося. І якаж була моя радість, коли до мене підійшов якийсь старенький дідусь і промовив:
— Добрив'чір!
Відповідаючи на привіт, я запитався:
— Що сталось тут, що так пусто скрізь?..
— Війна… — сказав дідусь, розтягаючи слова. — Нарід з ворогами змагається…
А деж люде? — знов спитався я.
— Скрізь і всюди… Щось начеб-то знакомите… начеб-то десь стрівалися… начеб-то… гм… начеб-то… — говорив він сам до себе, пильно придивляючись до мене.
— Може й стрівалися. — сказав я. Ви тут були тоді, як гетьмана скидали?..
— Ах, так це ви?! — радісно скрикнув дідок і кинувся цілувати мене.
Я впізнав його. Це був церковний сторож церкви цього села Семен Заноза. Він оден з тих, що перші висловлювали своє незадоволення гетьманськими по-
