випровадив мене „на всі чотири сторони“ з застереженням, щоб я „не смів і показуватися в селі“…
Блукаючи на шляхах безрадісного життя, якийсь час я намагався „тримати звязок“ через листування, але скоро мене забрано на фронт „боронити віру, царя і вітчину“, і на тім перервалися всякі звязки. Мандруючи в довгій, сірій жовнірській шинелі по всім фронті, я скрізь сіяв смуту й незадовольнення, маючи в серці ясну надію на недалекий вибух Революції. Коли Революція вибухнула ранійш, ніж я сподівався, то моя душа сховалася в низці незрозумілих почувань і змагань, які так владно охопили мою істоту і які заставили мене забутися не тільки за панну Марійку, але й за самого себе.
Довший час я почував себе частиною гомінких юрб, над якими гордо має червоний прапор, але сталося так, що я прокинувся і знайшов себе таким, як був колись. Пригадую, що це сталося в часи соняшньої тоскноти в третю осінь Революції, коли перед мною виринула постать забутої панни Марії.
Тоді одного дня я нарушив майже всі пакти партійної дісціпліни й вирушив шукати панну Марійку, або подібну їй. Мені чомусь здавалося, що досить буде знайти щось подібне до неї, як знайдеться те все, чого просить знесилена душа…
Вже вечеріло, коли я опинився за Великим Містом, де я жив тоді. Проминувши останню міську рогатку і останнього вартового жовніра пануючої реакційної армії, я вийшов на поле і зупинився, щоб передихнути трохи. Озирнувшись назад себе, я побачив туманні контури криш і рівні лінії стін ріжнобарвних камяниць, серед яких пережив я стільки надійно-радісного і сумно-безпорадного. Дивлячись холодним оком на рідне мені місто, я починав бачити всю гидотність і нікчемність його штучно-експанзивного життя і мені хотілося припасти чолом до свіжої борозни і просити:
— Земле рідна, прости мені мою зраду!..
Було вже цілком темно, як я підходив до першого села за містом. Це село було мені досить знайоме подіями другої осени Революції. Тут головним
