В дверях зявилася якась темна постать. Спотикаючись і розмахуючи руками, вона стала наближатися до мене. На силу взнав свого помічника. Його вугровате лице було страшно подряпане. Він обома руками оперся об стіл і промовив:
— Бачите, який я?
— Бачу! Що сталося?
— Все проклята жидівка!
— Яка?
Він похилився через стіл і прошептав:
— Я через вікно до неї, а вона спротивилась… Пручатись задумала… А я її того… не пручатиметься більше…
З його рота, разом з незрозумілими словами, виривався прикрий дух самогону, від чого мене затошнило. Я відвернувся від нього і сказав:
— Сядьте! Ви не мали права цього робити!
— Що?! — скрикнув він, — Як то так, що я не мав права?!
З величезним напруженням сил він випростався і вдарився кулаком в груди:
— Я плюю на всі ваші сістеми і на всіх ваших отаманів!.. Я світ бачив і він мене знає… А що я роблю, так теж знаю… Подобалась вона мені, от що!..
— Я нічого, але всеж таки, незручно якось серед ночі і через вікно…
Він замислився. Сів поруч мене на лаві і зітхнув:
— Тільки отаманови не кажіть. Суворий він і душогуб, їй Богу!..
Раптом в розчинене вікно повійнув вітер і декілька капель теплого дощу бризнуло на лаву. Він схопився за ліву руку і скрикнув:
— Ой, Боже! Який гарячий, неначе її сльози!.. Неначе сльози!..
Притисся до мене:
— Я плакать хочу… чуєте, плакать…
— Що з вами? Заспокійтеся! — умовляв його.
— Ні, так не можна! Вона так просилася, так плакала, а я таки своє… Падлюка, аж двічі ножа затопив у груди.
Схвильований до неможливого, я схопився з місця і став ходити по хаті. Він теж устав. Стояв коло вікна, хлипав і стежив за мною.
