Махнув рукою і вийшов з хати.
Якийсь час чутно було далекі гарматні вибухи і в душі робилося пусто, сумно й темно, як сумно й темно було в цій чужій і незнайомій хаті. Маленький жовтий вогник свічки тремтів і хвилювався, наче хтось дмухав на нього, а по всій хаті, з кутка в куток гайсали чудернацькі тіні. Дивлячись на цей дивовижний танець тіней, мені робилося млосно і страшно тієї мовчанки, що панувала в хаті.
Зборювала утома і перемагав сон. З великим напруженням вертаюся до своєї проклямації, але замість думок, виринають готові гасла міських плякатів:
„Пролєтарі всіх країн, — єднайтеся!“…
— Деж вони, оті пролєтарі? — блискає думка.
Сон своєвладно хилить голову. Щоб не заснути, я затягаю тихенько пісню:
„Ми, гайдамаки, всі ми однакі
Всі ми ненавидим пута і ярмо“…
З синей чути бабусине шамотіння:
— Ох, Боже наш, Боже!.. і звідки ті гайдамаки беруться!?..
Забувши за пісню, думаю, скільки їх на світі, таких шамотящих бабусь, які в своїм добрім серці пестять найбільшу зненависть до того всього, що жиє, змагається й шукає і що не вкладається в рамці їхнього розуміння!?..
Цікаво, якби себе почувала ця бабуся, колиб так зараз повернувся її син, посадив на автомобіль і повіз по найбільших вулицях столиці? Що справді сказалаб вона, якби так многотисячна юрба стала її вітати: „Слава матері великого сина-Борця!..
Напевне вона присілаб на долівку, защулиласяб і заплакала:
— Ах, Боже мій, Боже! Та хібаж я що знала?!..
На дворі чутно зашуміли дерева. Напружена тиша, здавалося, заворушилася і в хаті затрівожилися тіні. Десь далеко почувся не то крик, не то зойк і враз все затихло. Блиснула блискавка. Заскрипіли ворота. Хтось важкими кроками наближався до хати. В сінях шамотіло старече:
— Коли вже той спокій буде?!..
