люче защеміло і мені згадалися слова нафарбованої жінки, що снилася: — „Люблю кров і сльози…“
— Колись господинею була. Лад і порядок знала. Отак, як та мара, що по житах блукає… Місця собі не знаходжу… Колиб вже хоч якийсь кінець настав, або смерть прийшла…
Я, як умів, розважав і запевняв, що син її вернеться живий і здоровий і що кінець теж скоро буде, бо для цього „треба тільки сісти й написати такі листи“…
Вона слухала мене, але плакати не переставала. Може сиділаб ще й довше, якби не прийшов мій помічник. Гупаючи важкими чобітьми, він підійшов до стола і поклав де-кілька аркушів сірої бібули і два олівці.
— Пора вам, бабо, на сідало вже, бо в нас робота починається — сказав він до неї.
Баба встала і вийшла в сіни.
Беру аркуш паперу і починаю виводити: „Товариші-селяне! Велетенським рухом революції…“ В той час ловлю на собі зненавистливий погляд свого помічника й перестаю писати. Крадькома позираю на нього — аджеж невідомо, на що він здатний… Нічого. Продовжую:
„В твоїх руках твоя доля, так умій же захистити її“.
Знов позираю. Він сидить і розглядає свої нігті. Схиляюся ще низче й вивожу:
„Нехай не буде між вами ледачих та байдужих“…
— Мені ще нема роботи?
Я підводжу голову. Вугровате лице набрякло, а в очах якась непевність.
— Ні! Ще немає! — кажу.
— Так може я трохи вийду?
— Йдіть! Мені навіть краще писатиметься… Потім перепишете…
Десь далеко почулося щось подібне на грім. Мій помічник встає і байдужим голосом кидає:
— Мали потяга пустити з рейок, але щось воно не теє…