хоч золотий вінок зробити… Правду я кажу, чи ні?!..
— Правду, правду!..
Отаман показав на мене рукою і сказав:
— Ось наш новий побратим, який через два-три дні виробить всю сістему… Вона буде гарно списана на папері і лежатиме в ваших кешенях… А тепер, хлопці, збірайтеся з силами і гайда!..
Ряди рушили з місця і ритмічний крок збив на дорозі товщу рудої порохнечі. З воріт визирали жінки, хрестилися і приказували: „Боже, спаси й сохрани їх від усякого лиха!“ Сонце ховалося за обрій і на шибках маленьких віконець крівавою ухмілкою заблищали злотні проміні.
З заходу сунулась темна ніч і небо стало глибоке, неначе безодня. Одна за одною займалися зорі, — великі, огнисті, палаючі огнем самоцвіти. В хаті скупчувались тіні, старі образи злились в одну чорну пляму. Крізь навстіж відчинені двері віяло приємною прохолодою і млосним пахом конопель. Я сидів коло стола і, чекаючи свого помічника, обдумував теми проклямацій. В голові плутались якісь фрази і слова. — От так становище! — думав про себе.
В хату всунулась старенька бабуся:
— Ох-хо-хох!.. Господи, Господи!.. Свічечку принесла вам.. Світити нема чим… Скоро без сорочки останемся…
Засвітила маленьку воскову свічечку. Загорнула на столі скатерть і приліпила її просто до столу.
— Сина мала!… Ох, сина мала!.. Роботящий був, ночей не досипляв, працював і добре жилося… Так якоїсь землі і волі забагнулося… Пішов у військо… Бився з кимсь, перемагав когось і навіть до отаманства дослужився…
— А деж він тепер? — спитався я.
— Бог його знає!.. Він був з якимись партизанами… Ось вже два місяці, як ні слиху, ні диху… Цей отаман казав, що його начеб-то вбито…
Бабуся сіла на долівку і залилася слізьми. Плакала, як дитина, хлипаючи. В моїх грудях щось бо-
