Вугроватий, з темними очима хлопець підійшов до мене:
— Так, я вам буду помагати. Справді потрібна якась сістема.
Отаман одягся в темно-синій жупан, сіру шапку з червоним рукавцем, вчепив до пояса шаблю і вже в дверях озирнувся:
— Ви, звичайно, над писарем старший. Заставляйте його, якщо він лінуватиметься. А самі, якщо цікавитесь, можете побачите моє військо і послухати моєї промови.
Коло воріт стояли осідлані коні. Старенький дідусь, якого я бачив коло коней в ярочку, поважно підвів отаманови коня і той, усівшись на сідло, підтюпцем поїхав до церкви. Слідом за ним поїхав і його штаб.
— Ходім. Побачите. — промовив вугроватий.
Проти церкви розташувалося рядами до ста чоловіка кінноти і до півтисячки піхотинців. Одягнуті в ріжновидну й ріжнобарвну одежу, вони справляли вражіння робітників з цукрових плянтацій. Ріжниця була лишень та, що замість сап та заступів тримали на плечах рушниці.
— Доброго здоровля, хлопці! — привітався отаман.
— Здоровля зичим, пане отамане! — відповіли нарізно.
— Чи всі живі й здорові?
— Всі, пане отамане!
Отаман обїхав ряди свого війська, оглянув зброю, всміхнувся і сказав:
— Може послухаєте казки, так я розкажу?
— Просимо!.. Просимо!.. — загуло в рядах.
Отаман одїхав де-кілька кроків назад. Став лицем до свого війська і почав свою промову-казку:
„Жив був такий Іван. Як вмірав його дбайливий батько, то залишив йому багато всякого добра. Іван жив собі так, як припало. Надбане батьком добро тліло в коморах, або розтягалося сусідами, але це Івана мало що турбувало. Люде на нього не звертали нія-
