говорив вугроватий, з темними очима хлопець до свого блідолицього, анемічного сусіда. — Зловив я її, знаєш, серед вулиці, та й того… Вирвалась і втекла, окаянна…
— А хіба тобі так хочеться її мати? — спитався блідолицій.
— І не питайся! — майже крикнув вугроватий. — Звичайно!..
— Тоді в ночі…
— А цеї ночі на залізницю йдем…
— Годі! — різко кинув отаман. — Як не соромно вам?.. Кличте Стецька, нехай дає обідати, бо до вечера не далеко, а діла ще багато…
Вугроватий схопився:
— Слухаю, пане отамане!
— Оце, як бачите, весь мій штаб! — всміхнувся до мене отаман.
В сінях запахло смачним борщем і в хату війшов козак з казаном в руках. Отаманський штаб став розсідатися коло стола.
По обіді всі стали готуватися до походу. Оглядали рушниці, ділилися набоями, перезувалися і взагалі наводили собі порядок. А коли сонце стало хилитися на захід, отаман дав розказ збіратися в дорогу.
— Ви залишаєтесь тут, — звернувся він до мене. — Маєте написати де-кілька відозв до населення, з яких булоб видно, за що ми кров проливаєм…
— Сказати по правді, я тут нічого не розумію! Як я можу писати те, чого сам не знаю?
— Нічого. Зараз я вам скажу. Перше: Ми воюєм за мужицьке право. Друге: не визнаєм влади міста, а тому не даєм йому хліба. Третє: стоїмо в опозиції до білих і думаєм установити звязок з блакитними. Четверте: земля і воля тільки тому, хто бореться за це. Такі, приблизно, основні наші вимоги. Тепер нам необхідно широко оповістити населення, щоб воно ставало до зброї, але на це не вистарчає в нас змоги. На днях ми маємо взяти місто Решетилівку, де є друкарня, яка зможе все це видрукувати. Отже, я даю вам в помічники свого писаря і ви робіть, що я кажу.
