ною посудою і ряд засмалених сонцем юнацьких лиць. Грізний отаман Мудрик видається мені страшно знайомим. Неначе десь бачив його. Став пригадувати, але нічого не пригадувалося.
— Вибачайте, пане отамане, я вже вас десь бачив! — сказав я.
— Можливо! Мене скрізь знають! — авторитетно заявив він.
— Ви учитель?
— Був колись!
— На вчительських зїздах бували!
— Минулого року на педаґоґічному. Демонстрував свого словника незрозумілих слів.
Я пригадав історію одного безграмотного словника, який в оден час став модним майже у всіх державних інституціях і якого не визнавав ніоден фільольоґ. Прозвище автора того словника було мені досить відоме, але воно не мало нічого спільного з прозвищем пана отамана.
— А словник ви склали під псевдонімом! — спитався я.
— Я потім скажу, а зараз мені потрібно знати, як ваше прозвище? Хто знає, може ви шпик якийнебудь?! — одрубав він.
— Я подібний до вас скрибопер. Між нами лишень та ріжниця, що ви пан отаман, а я подорожній. Моє прозвіще саме звичайне і нецікаве.
— А всеж таки мені цього мало…
Я назвався.
— Ось воно що! — скрикнув він. — Тепер я не пущу вас від себе. Ви знадобитесь для діла…
— Алеж мені необхідно бути в дома! — пробував я протестувати.
— Нічого, нічого!.. — Яка там тепер дома?.. Де крак — козак, а де байрак — сто козаків… Скидайте свою піджачину та сідайте. Зараз самогоночки принесуть, закусочки подадуть, а спочити в клуні можете…
Компанія юнаків, що весь час напружено стежила за нашою розмовою, діждавшись такої розвязки, знов розпочала свою розмову.
— Вона, дарма що жидівка, але краща любої польської панянки. Одні брови чого варті, а очі!.. —
