— А отаман де, на старім місці, в Миколайчихи? — питає парубок.
— Там, там! — каже молодиця.
Поворот за церкву. Маленький провулочок до обійстя. Нові ворота. Тільки-що відчинили фіртку, як під ноги кинувся рябий, вїдливий собака. З сінних дверей показалася чубата голова:
— До отамана?
— Так! — відповіли провожаті.
В сінях стояло двоє ліжок з подушками. На одному сиділа старенька бабуся і журно похитувала головою:
— Знову привели… — і доки їх водитимуть, Боже!
Мої провожаті залишили мене в сінях, а самі пішли до отамана.
— Тільки не думай втікати, бо тоді гірко тобі буде! — сказали до мене.
В хаті чувся глухий гомін. Мої провожаті гаряче щось розповідали, хтось їх розпитувався, а ще хтось весело сміявся. Нарешті двері в сіни прочинились і показалась голова рижебородого дядька.
— Ну, до пана отамана! — сказав.
Вікна в хаті позавішувано скатертями. Півтемно. Коло стола сидять якісь люде і мовчать. З острахом завважую, що в мене починають чогось тремтіти ноги і робиться сухо в роті. Виникає думка, що зараз мусить щось статися, але що саме?..
Від стола підвелася висока постать. Огрядна, але сутуловата, з зеленим лицем, в окулярах і з „анґлійським“ проділом на голові.
— З вами говорить отаман Мудрик. Хто ви і куди йдете? — промовила до мене постать.
— З міста на село йду, — відповів я.
— Яке село?
— Своє. Чорний Яр…
— Ого!.. — сказав отаман.
Подумав трохи. Потер рукою чоло. Повернувся до тих, що коло стола:
— Відслоніть вікно!..
Смуга соняшного світла блиснула в хату і освітила ряд старих образів, зеленого мисника з полива-
