— Ні, сістема!
— А-а-а!.. Ну, так ведіть, ведіть!.. — поважно промовив дідусь.
— Добре!..
Тільки з яру, як і село. З далеку воно здавалося зеленим гаєм, тільки церковця, як голубка ніжна біліла. Під самим коловоротом цвинтар з деревляними похилими хрестами.
— Скільки тут наших лежить! — зітхнули провожаті.
— Хіба? — сказав я.
— О, чимало!.. Тож скільки вже воюєм!..
В коловороті стрінув нас вартовий з рушницею, взяв „на поготову“ рушницю і сказав:
— Пропуск?
— Швайка! — відповів рижебородий.
— Йдіть!
Йдемо вузенькою вулицею. По обидва боки маленькі, біленькі, чепурненькі хатки. Вікна обведені синьою, зеленою і червоною фарбою. Пахне розквітлими маками, огірками, свіжим сіном і ще чимсь, чого не можна було пригадати… На подвірях маленькі півники тріпочуть крильцями й на всю горлянку витягають безконечне „кукуріку“…
Серед села церковця. Маленька. Всього в одну баню. Помальована жовтим і білим. Видно, давно малювалася, бо фарби зблідли й зробилися спільно-сірими. Проти церкви високий, старий, скрипучий крук. Зеленіють мохом низенькі цямрини. Чорніє довге корито. Поруч корита блищить калюжа, а в ній тріпочеться пара підскубаних гусей. Високо підтикана молодиця, з повним відром, поспішаючись переходить нам дорогу.
— Дайте води! — просить парубок.
Молодиця зупиняється:
— Пийте!
Мої провожаті нахиляються до відра і довго смаковито смокчуть.
— Десь ціле море випив би! Така спека! — каже рижебородий.
— Еге, еге! Спека, не дай Господи! — доповідає молодиця.
