Я перший підійшов до них:
— Слава Богу! — привітався.
— Умгу!.. — пустили звук.
Цікаво оглядали мою постать і мовчали.
— З міста? — спитався парубок.
— Так! — відповів я.
— Від комунії? — допитувався далі.
— Ні! — сказав я і в свою чергу запитався: — Чи не знаєте часом, кудою тут до Чорного Яру?
Рижебородий дядько нахмурив брови:
— Там штаб блакитної армії… Туди ніяк не можна…
Сказав і відвернувся. Сплюнув… Засунув руку в кишеню і витяг заялозеного кисета.
— Куриш? — спитався.
— Курю! — сказав я.
— Може твій тютюн кращий?..
— Нічого собі… Попробуйте…
Дістав свої цигарки і запропонував обом. Закурили і стали щось думати. Щось, як видно було по зморшках на чолі, глибоко думали. Щоб порушити мовчанку, починаю розмову:
— А чому досі не жнуть і не косять?..
Мовчанка.
— Тож давно пора вже! — тягну далі.
Гірка ухмілка.
— Скоро висипатись стане, як стоятиме так!
Глибоке зітхання.
Враз парубок сердито шпурнув цигарку, вирівнявся і сказав:
— От ти, що тільки з міста, чи не знаєш ти якунебудь сістему?.. Чи знаєш ти, що нам сістема потрібна, а не жнива?..
— Яка сістема? — спитався я нерішучо, маючи на думці, що мене таким чином хочуть про щось випитати.
— Все одно, яканебудь, аби лише була! Бач, тут справа стоїть так, що сістема необхідна. От і жовта, і блакитна, і червона, і чорна армії свою сістему мають, а тільки в нас нічого… — захвилювався парубок.
Лице рижебородого дядька стислося в хижу грудочку, а очі блиснули обуренням:
