задоволений таким кінцем справи, кинув шипуче й злобне слово:
— Його під стінку, а її на ліжко требаб!..
Нафарбована жінка, схилившись на моє плече, таємничим шепотом казала:
— Я таким завжди даю по червоній рожі… вони люблять червоний колір… От і тебе визволила ним, а тільки ти не думай, що ти мені потрібний… Я не повія яканебудь, навіть не жінка… Я та мара, що по житах розпатланою приблудою блукає…
— Хіба?.. Хіба ти не жінка? — тихо питався я її.
— На жаль, я сама справжня мара, бо люблю кров і сльози… От поплач трохи, а я послухаю…
Чую, як страшно стислося серце, як гострий біль пронизав груди. Намагаюся стриматись, але горло стискається спазмами незрозумілої гіркости і я починаю ревно ридати… Ридаю й не втираю сліз, бо відчуваю, що проклята мара не дасть мені заспокоїтись. Жах і роспач охоплюють мою душу і я, напруживши всі свої сили, починаю кудись бігти і… чую шепіт спілого колося…
Дивлюся: золоті жита навколо, блакить і сонце вгорі. Вражений чудним сном, встаю на ноги й пригадую, що подорожую до рідного села.
Несподіваний гомін людських голосів почувся десь з боку шляху. Зацікавлено прислухаюся. Говорять про косовицю й посуху. Беру свого капелюха, витираю ним спітніле чоло і йду на гомін.
Широкий битий шлях. Верстові стовпи сумують. Ніде нікого. Замислився: — куди йти?.. Спека дихає палом згаги. Йти не охота. — Чи не краще буде вернутися на свою межу й заждати вечірньої прохолоди?..
— Гей, куди ти?!..
Зупиняюся. З канави вилізло двоє: оден високий, стрункий, молодий парубок, а другий — присадкуватий, товстий, рижебородий дядько. Обидва в синіх чуларках, сірих шапках, постолах, з патронташами на плечах і з рушницями в руках, — справляли рішуче вражіння.
