Прочитавши майже все, що містили в собі дві сторінки газети, я дарма чекав на свою любку. Метким кроком задріботів маленький, присадкуватий, чорнявий чоловічок. Став проти мене й задивився. Його маленькі, сірі, злодійкуваті оченята нишпорили по моїй постаті. Мене брала нетерплячка й трівожило передчуття недоброго.
— Ви шпик блакитної армії? — спитався він мене.
— Я чекаю любки. — відповів я, удаючи байдужого.
— Як?.. На бульварі?.. В таку спеку?..
— Так!.. На бульварі… і в таку спеку…
— Тоді я мушу арештувати вас…
Настала хвилина напружених думок і чекання. Легко, як лісова сарна, підійшла якась незнайома, густо нафарбована женщина. Простягла до мене обидві руки:
— Що, заскучив?.. Сьогодня мала такі поважні справи… Загаялась… Вибачай…
Здивовано дивлюся на неї. Встаю й не знаю, що казати, як бути. Маленький чоловічок затримує:
— Справа не скінчена…
Нафарбована женщина приспішила:
— Ходім звідсіль. Ходім в сад. Йому я дам червону рожу і він заспокоїться…
Маленький чоловічок вкладає в рот два пальці й починає пронизливо свистати. На голосний свист відгукнулося безліч свистів, що мене аж лихоманка струснула. Вмить зявилися якісь озброєні люде й утворили коло навколо. Нафарбована жінка виняла з своїх кіс червону рожу й простягла чоловічкови:
— Візьміть! Це для вас, а він для мене… Розумієте?..
Той взяв рожу. Причепив до свого кашкета й засміявся:
— І ще одно придбання! Йдіть собі… Я пожартував тільки…
— Оце вже й кінець всій справі — говорила до мене нафарбована жінка, коли юрба озброєних людей стала трохи розходитися. Хтось оден, як видно, не-
