Залізняка й Ґонту. — Невже вони там, високо, над сонцем?..
Подобаються мені героїчні натури. Постійно захоплююсь ними і на самоті марю лицарськими справами. І все це через те, що маю романтичну душу, яка прагне казкового щастя й вишукує чудних пригод. Не що инше, як тільки жадання моєї душі вивело мене з міста й провадить невідомими дорогами до невідомої мети…
Джебонять і крутяться цілими роями настирливі комарі. Гудуть басами, як дяки, жовті полуденники. Десь близько підподвомкають перепілки. Стрікочуть коники-стрибунці.
Запалюю цигарку. Синій дим вється ніжними пасмами, стелиться по межі, плазує поміж житніми стеблами й сизою наміткою обгортає кущ жовтоголових ромашок.
Мені цілком добре…
…Залізо. Бетон. Асфальт. Мотоціклі. Бульвари. Стомлені віти на столітніх липах. Жовтий пісок на доріжках. Спека. Байдужність. Туга.
На гарячій лавочці милої жду. Скучно. Замурзаний хлопчина продає радянські газети і пропонує хлібний квас. Стараюся не дивитись на нього, але дарма…
Мою ліву руку обтяжує важка тека з паперами. Іритуюся, — чому довго не приходить? Нервово кусаю губи і даю собі слово „поставитись гордо“…
Повз мене проходять обшарпані старці й озброєні жовніри. Засмалені, набряклі, тупі й непорушні лиця не виявляють жадної думки. Иноді якінебудь спраглі вуста звернуться до замурзаного хлопчини і скажуть: — „Дай!“… Тоді, не поспішаючись, припадають до брудної шклянки, заплющують очі і починають пити… Пють жадібно, але з смаком і з великою насолодою…
Мені стає чогось ніяково, коли я дивлюсь на їх згагу, але сиджу і чекаю милої. Щоб скоротити час нудного чекання, беру число радянської газети і починаю читати про побідний хід червоних військ, про ґрандіозні завойовання червоної революції і величність червоного терору…
