НА ВОЛІ.
(Із записної книжки).
… Ціла ніч прискореної ходи від міста. Лишилися далеко чорні димарі заводів, золочені маківки церков, розтоплені сонцем асфальтові пішеходи й засмічені недокурками мармурові східці знайомих мені інституцій. Йду самотою, полями. Навколо золоті жита. З насолодою вдихаю тонко-лоскотливий аромат розквітлих волошок і кукілю. Зачаровано дивлюся в степову безмежність ранішнього марева і не хочеться згадувати остогидлого міста. Через те, що опинився на волі — почуваю себе страшно задоволеним. Думка, що можу вільно виявляти настрої своєї душі, надає мені шаленої енерґії. Знаю добре: тут мені ніхто не скаже, що я не гаразд вихований, або дикий… Так, тут справжня воля і простір широкий…
Розхрістую груди, скидаю капелюха і затягаю „марсілєзу“. Голос лине між полиновими кущами і мені стає ніяково за його антимузичність. — Ні, тут, як видно, марсілєза зайва!..
Перестаю співати і дивлюсь на сонце, як воно сходить і світить. Прислухаюся до тихого шепоту спілого колосся і відчуваю, як в мою душу приходить спокій, а разом з ним і утома безсонної ночі. Сідаю на межу і ловлю себе на думці: — Дивно, чому ніде не дзвенять коси, як самі жнива?!..
Лягаю. Під кущик жовтоголових ромашок кладу голову. Дивлюся в блакитну глибінь і згадую далеких
