джувалась краса землі, тихо стелився спокій на просторі поля. Мало-по-малу починалося заспокоєння і чорні борозни дбайливо розчісувались боронами. Перша весна вільної праці бреніла тисячеструнною мельодією і окриляла селянські душі сміливим летом віковічних надій на вічну згоду на своїй землі.
По обидва боки дороги дріжав гомін хліборобських голосів. Поскидавши свої теплі чумарки, в одних білих сорочках рішучим кроком вони ступали по борозні і, розсіваючи по чорній ріллі яре зерно, весело гомоніли між собою.
Мої трівоги зникли разом з туманами і з тихою радістю в душі я наближався до міста.
Поруч мене на возі сиділи два мої товариші, які так само, як і я, цілий місяць митарствували по волинських дорогах та поліських багнищах.
Минуле здавалося кошмарним сном, не більше.
На вісімнайцятій версті від міста я звернув увагу на руїни погорілої хатини, з якої лишився оден високий димар та напіврозвалені стіни. Блиснула думка — спогад про ту ніч, яку я так трівожно провів під непривітливою кришею придорожньої хати. Зацікавлено став оглядати місцевість і пригадав, що це й єсть та сама хата, де я провів таку трівожну ніч.
По другий бік дороги селянин скородив поле. Зупинивши воза, я спитався його:
— Ви не знаєте, від чого згоріла ця хата?
— З ласки божої згоріла вона — відповів він.
— Як то так?
— А так! Конокрад і розбійник жив там. Притворявся чесним і богомільним…
Навіть хату собі зробив з одним віконцем для молитви, але не помогло нічого… Попався…
— Як же це сталося? — знов спитався я.
— Цілком випадково, — відповів селянин. — Заїхав якийсь чорний гайдамака на ніч, але не встиг він ще й заснути добре, як господар напався на нього з ножем і хотів убити. Гайдамака був здоровий чоловік і зумів якось втекти. Але, вирвавшись з розбишацьких рук, він не подарував свого і через два дні наскочив сюди цілий загін. Господар десь втік, але його жінка мусіла за все розплатитись. Як стали її плянку-
