Образа гарячим окропом бризнула в моє лице, але я постарався стримати себе і спокійно сказав:
— Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я той, що піт і кров… я такий самий, як і ви, звичайний собі селянин.
Господар одступив од мене на два кроки назад, змірив мене своїм допитливим поглядом і промимрив щось незрозуміле.
Бачучи таке відношення господаря, я вже хотів йти з хати, але на самому порозі він мене затримав:
— Кудиж ви в таку ніч? Скрізь трупи… Слава Богу, миж ще христіяне!.. Лишайтесь краще…
Я мовчки повернувся, сів на лаву і став оглядати хату. Хата простора і чиста, як-то буває в заможнійших господарів. Розділялась вона на дві половини: кухня і „чиста“ хата, де стояв стіл, ліжко замість пола, велика шафа з шклянними дверцями, крізь які виднілися красно розмальовані полумиски й миски.
Страшна втома давала себе почувати і я хотів скорше лягти і спочити. Скинувши своє пальто, я став примощуватись на лаві, але господар сказав:
— Ні, краще й не лягайте тут… Хата над самою дорогою, то в кожну хвилину можуть зайти ті, від кого ви втікаєте.
— Та я ні від кого не втікаю… Йду собі по своїй власній справі — відповів я.
— То ваше діло. Але я мушу вас десь заховати на ніч, бо тоді мені небезпека… Йдіть краще за мною в другу хату через сіни і там ляжете спокійно спочивати.
Не знаю, чого саме я згадав чудного вершника що наздогнав мене в полі і мені показалося, що між там вершником і цим господарем єсть щось спільне. Де-кілька хвилин я вагався, не знаючи як бути, а далі встав і пішов за ним.
Тримаючи в руках свічку, він завів мене в якусь не-то хату, не-то комору і сказав:
— Можете лягати на тапчані під грубкою, та не забудьте погасити ліхтарню. Спіть спокійно до самого ранку, а зараз я вас замкну на замок, щоб не було ніяких підозрінь.
