СТАРИЙ ОБРАЗ.
(Із записної книжки).
В повітрі бреніло… Наближалася весна… Щось огнепекуче трівожило мою душу і непокоїло серце… Захоплення боротьбою з „ворогами народа“ мало по малу стало змінятися байдужістю до всього окружаючого, окрім того, що так владно бреніло в повітрі… Міські вулиці були заплямовані свіжою людською кровю, а на пішоходах валялися страшно знівечені трупи. Життя з дня на день унеможливлювалось, а мирні мешканці дичавіли і нагадували собою запеклих ворогів всього прекрасного, пориваючого, ідейного.
Поховавшись в льохи від руйнуючих знарядів, що летіли з поля, вони жили страшними переказами й лєґендами про боротьбу, що шаленіла на вулицях міста і з якимсь розпачем проклинали небо й землю.
Щось огидне і нікчемне світило в їх великих переляканих очах і, дивлючись на їх злобно-звірячий жах, хотілося втікти кудись далеко-далеко, де не булоб чутно їх нудних нарікань, де не булоб видно їх безглуздо-переляканих очей, в яких так отверто блискали вогники затаєної злоби.
На світанку одного дня я помірно-повільним кроком обходив калюжі крови і старався вийти із зачарованого кола злоби й руіни. На розі двох великих вулиць я мусів якийсь час затриматись, бо тут хтось когось „приканчивал“, а тому й я мусів „виявити“ свою „зненависть до того, що лежав в крови, чим усунув від себе можливість якогось підозріння і щасливо вибрався за місто.
