нім олівцем слова: — „Він кохав сонце!“… Тоді вона зрозуміє ридаючі згуки скрипки і з її грудей вирветься голос розпачу, який буде акордом концерту. Хто знає, може, так і буде?..
В країні небуття і тіней сумує дух мого брата і чуючи його, я прагну прокинуться з свого кошмарного сну життя. Коли прокинуся й знайду дорогу, щоб вийти з крівавих піль, коли зможу здолати людський гнів і злобу мечем свого духа і крізь полумя руїн прийти до її порту, то чи не скаже вона мені ласкавого слова утіхи, чи зможе в неї хватити сили на те, щоб прогнати мене?
Чи може її очі будуть холодною сталю покинутої в крівавих полях братової шаблі? Чи будуть лагідно всміхатися її уста, чи будуть спокійні її груди як буває спокійне море, коли воно спочиває після гнівних бурь.
Тоді я скажу їй, що він не може її більше кохати, але змовчу про те, що він має тісне і темне мешкання… І не скажу їй того, що десь стоїть самотний хрест з написом: „Він кохав сонце…“ Ні, я скажу їй, що кохаю її як те сонце, що світило колись на святі Ярила… Щож тоді вона мені скаже?..
Поля!.. Страшні пустельні поля. Мара якась сунеться полями… Привид!.. Справді, що за зігнута постать?.. Йде з патирицею в руках і чогось шукає… Хто се, чия се голова біла від передчасної старости і чиї се очі червоні від сліз? — Се мати його, мати в якої не стало сина. Вона чула про біль його страждання і в глуху північ осінню, перед прадівськимими, старими, деревляними образами, з темними лицями святих, світила свічки й гаряче молилася Богу, щоб Він боронив її синів від ворожого меча і кулі, щоб її Олелько живий і здоровий до дому вернувся та старости догледів. Але бідна мати, вона нічого не знатиме про страшну рану на лівим виску свого коханого Олелька і даремні сльози її будуть…
