Через декілька хвилин він вийшов з паштетної з пакунками в руках і ми пішли по вохких пішеходах в бік нашого „богемського кварталу“. Йдучи поруч мене він говорив:
— Сучасне становище письменника гідне становища найбільш паршивої собаки. Бюсь, як та риба об лід, а ладу ніякого. І не тільки моє таке становище, але не ліпше воно і в того хутуриста, що безтурботно читає з низу в гору свої поезії… Через якусь там лисину на ліктях мусиш від світла ховатися, від найсолодших річей відмовлятися і удавати з себе якусь містичну потвору. Одні тільки „любители“ та любительницы“, що позасідали в „Пролєткультах“, можуть тепер жити по людському…
Він говорив, говорив і говорив, а перед мною весь час сяли дві пари захоплених юнацьких очей…
— Які вони щасливі! — думав я про себе.
Коло моїх воріт, белєтрист розпрощався і пішов далі.
М. Київ, 1. III. 1920.
IX. „Апарат”.
Я був у ярмі!… Я справжня людина, мистець і… революціонер…
Смієтесь?!… Дивуєтесь?!…
Добре! Хвилинку уваги, лише хвилинку одну і вам все буде зрозуміло!…
Тепер „мені лячно“, — як сказав сучасний поет, — а через те, я не можу знайти точки опору…
Ні, се щось не те! — Я про инше хотів. — Між иншим, сьогодня вечір чудовий. — Як видно, то весна не жартує. Починає буяти молода кров, розбурхується приспана сила, дріжить надійно серце і т. д. і т. д.
І знов не про се!…
…Істнував апарат такий, що тероризував мене… Складався він з безлічі колісцяток, колючих шпильок і обурюючого шепоту…
