а про себе щось своє думає. Иноді до нього дехто звертався з якимнебудь запитаннями, тоді він похапцем щось відповідав і чемно всміхався, що не образити…
Підходить товстий добродій в сірому піджаку. Низько кланяється. Стискає письменницьку руку й зачинає:
— Який я радий, що нарешті стрінувся з вами! Колиж ви дасьте своє оповіданнячко? Сторінки мого часопису вже давно ждуть…
— А, оповіданнячко? Гаразд! Через тижник, обовязково!
— Тема? Сюжет який?
— Ні, так собі!… Оповіданнячко з настроєм, обовязково…
Тут белєтрист розпочинає розмову з перекладчиком Гайного і добродій в піджаку відходить на бік.
„Чудова річ! — думає добродій. — Три місяці тому, як взяв дві тисячі „пятаковок“, а тепер дотягне справу до „Лебідь-Юрчика“, то так і знай, що вже не напише. Щоб тебе з твоїм настроєм!… Наче не знає, що через таких співробітників прийдеться зачинити крамничку“…
Після короткої розмови з передкладчиком Гайного, белєтрист дістає другу філіжанку кави і знов своє думає:
„Як неприємно! Аж соромно: Мушу щось написати. Через тиждень обовязково. Тож двічі брав аванс. Гм… і в кого я ще не брав авансу?!… В «Музеграї“ брав, в „Хмароломі“ брав, — скрізь треба відробляти, а тут його чорт приніс… Ну, щож я йому напишу? Треба щось ідейно-кооперативне, зрозуміле для народу. Хіба про якінебудь волинські руїни написати? Вони такі речі люблять. Так і напишу. Хай тішиться. А як-же бути з „Хмароломом?“…
Белєтрист озирнувся навколо себе і став думати далі:
„Виснажився я. Остання моя річ, зовсім слабенька. Ідея, думка — гарні, але виконання нікчемне. Дарма тільки поспішився надрукувати. Будуть мати
