ворити лише про боротьбу та про якусь там будуччину, яка має бути куплена ціною їх крови, то вони колись ще не так виявлять себе! — говорила нафарбована жінка.
— Що ви хочете сказати цим? — звернувся я до неї.
Зиркнула на мене:
— Що?!… Те, що чуєте!… Перемагає той, хто любить життя!… Вони теж його любять, але їх жертвують для будучини.
— Так хібаж цього за мало?
— Ні! це вже за багато. Між живими мертві ходити не можуть. А коли серця їх і закамяніли трохи, так всеж таки зріктись краси важко. Бачили на їх кашкетах пучечки розквітлого бузку, чи ні?
— Ну, так що?
— Нічого! Ясно, що вони тужать за женщинами, а через те такі сумні… О, якби вони вітали цього промовця, колиб так серед юрби стояли їх коханки!…
Дехто з юрби прислухувався і всміхався. Якась цікава думка ворушила насуплені брови й хмурила чола. Видно було, що кождий щось своє думав. Думав і зітхав. Ніхто не хотів заперечувати нафарбованій жінці. А вона говорила:
— Все для жінки! І революція, і боротьба, і перемога!…
Вздовж вулиці тяглись навантежені вози, гримали панцерники, маяли стяги і своїм шумом заглушали слова нафарбованої жінки і притупляли мою чуйність.
Иноді, як булька на гниловоді, виникала і пропадала настирлива думка:
— Невже так?!… Невже все для жінки?!…
VII. Мовчанка.
Така золота осінь і таке все знайоме… А навколо сірі, зігнуті постаті…
