Заграла десь музика. Повільною, хвилюючою ходою наблизились озброєні люде. Проти трибуни стали. Тисячі очей напружено вдивлялися в засмалені сонцем вояцькі лиця. А ті, як камінні, стояли непорушно. Щось механічно-машинне в їх рухах, щось уперто-жорстоке в їх очах.
Промовець говорив:
— Зміцнюйтесь, сили вояцькі! Тіснійше, лави борців! Ви зітрете на порох вандалів! Здивуєте світ перемогами і укриєте себе славою! Сміливим кроком вперед!…
Захвилювалася юрба і хотіла щось кричати, але зупинилася. Вояки стояли непорушно і мовчали.
В натовпі збудився шепіт:
— Незадовольнені!..
— Певне їм війна остогидла…
— А може вони не поділяють поглядів промовця?
— Ні! Я думаю, що їм обридла кров…
— Цікаво… цікаво…
Хвилина мовчанки викликала чуття непевности. Спершу всього це відчула орхестра і заграла бойовий марш. Гострою командою здвигнуто вояцькі ряди і кинуто в ритм ударів ноги. Зникали, як і прийшли…
На трибуні ніяково всміхався промовець, і мені було жаль його.
Згодом він знов став говорити. Говорив про темряву, несвідомість, продажність і зраду. В його словах чувся смуток і бреніли сльози, але вже ніхто не плескав долонями і не гукав: „Вперед!… Слава!“…
Щось важке налягло на плечі юрби і обтяжило її цікавими думами визвольної боротьби. Тисячі голов струшували з себе порохнечу минулих літ і не могли струсити її. Тисячі голов почували себе зрадженими одною лавою вояків в той час, як самі могли створити лєґіон лєґіонів. Тисячі голов думали нарізно, але не могли додуматись до одного.
Поруч мене стояла щиро підмальована жінка.
Від неї віяло духом дешевої перфумерії і ще чимсь специфічним, дратуючим, млосним.
— Дурень той білявий! Не може догадатися через що вони такі непевні? Таж вони за жіноцтвом нудяться, а не за перемогою!… Коли їм щоденно го-