Рознуздане місто шепче камінням про останній день, а через те ніхто не хоче думати про „завтра“. Є одно шалене „сьогодня“, яким жиють многі. Добре тому, хто може жити лише сучасним і не зазирати в майбутнє, але я мушу зазирнути в лице Великого Прийдешнього.
Старе й нецікаве?…
Можливо! Можливо, що завтра помруть „чоботар“ і „голяр“ і на центральній площі міста фаховці людського добробуту вибудують їм ґрандіозні памятники. Можливо навіть і те, що не далі, як завтра вранці, хтось утворить нову землю і нове небо.
Але зміст Прийдешнього?…
…На розі двох гомінких вулиць, серед бруду й порохнечі стоять в сірих свитах три пригноблені постаті:
— Скрізь були!… — каже одна.
— Скрізь ходили!… — промовляє друга.
— Все бачили!… — вирікли всі разом.
Созглядаються. Всміхаються. Далекі й неприступні. Дивлюся на них як зачарований. — Мої селяне, з могож таки села!…
Боляче мені, що я, полонений містом, тепер став чужий для них…
Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з призирством дивлюся на камінний брук, бо вже бачу — Прийдешнє.
Воно з села. В сірій свиті. За плечима десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного.
Прийдешнє після останнього дня…
…Мої селяне, з могож таки села…
IV. Вуалька.
Здивовано противилась:
— Як так?!..
Побожно умовляв:
Я легонько і обережно…
Її коралеві уста всміхнулись:
— Ти цілуєш так шалено, що я боюсь за свою ніжну вуальку…
— Так здійми її.
