На закурених порохнечою бульварах випростовуються старі тополі. Гостра стужа суворої зими була пригнітила їх, але тепер весна пробудила силу бруньок приспаних і вони жадібно розпукуються і впиваються шумом нового життя. Пишно здіймаються в гору їх гостряки.
Весна бренить…
Смеркається. Засвічуються вуличні ліхтарі, такі великі і такі жовті, наче гарбузи на селянських городах в осени. Під ліхтарнями блукають фаховці людського добробуту і тиняються повії.
Хто пожаліє їх?…
Виховані в гнилій колисці прапрадідівської моралі, творці сучасного читають кінофільмовські відозви і захоплюються „трагедіями душі“ та „драмами серця“.
„Сьогодня тільки для дорослих!“ — сповіщають плякати.
Байдужа ніч стелиться над містом і не може постелитися. Весь час її трівожать великі ліхтарі і цікавлять ріжноманітно розташовані на стінах вивіски: „Паштетня“, „корсеті“, „чоботар“, „голяр“, „гандель чоловічий і жіночий“…
Що воно і до чого?…
Хитро-зеленим оком підморгує „кіно“. Останній викрик останнього дня галасує сорокато розмальованим плякатом:
— Сьогодня останній день!
— Сьогодня траґедія душі на 3000 метрів!
— Сьогодня драма серця на 5000 метрів!
— Сьогодня надзвичайна жінка з бородою!
— Сьогодня всі спішіться!…
І ідуть. Спішаться. Товпляться. Стають довгою низкою в чергу і зазирають в спітнілу потилицю. Шелестять паперові гроші. Змагаються лікті. Зіркато блимають білки очей.
Хто спинить їх?…
„Кіно“ мудрий і він гаразд знає, як сподобатись вулиці, — всі драми й траґедії до її послуг. Всі чуття серця й поривання душі розіпнуто на вулишних плякатах.
Що се?…
