…З кутка в куток. Широкими кроками. Старався прогнати думку про ганебне. Старався, але не міг…
— Зрада!… Очевидна зрада!… Чому зі мною стала така чудна й мовчазна? Чому там вона весела?
В очах потемніло.
— Схопити сокиру й знищити сей портрет!… Знищити! Звичайно знищити!…
В той час увійшла вона.
— Що з тобою? — спитала.
Мовчки підійшов до вікна. Уважно став дивитися на мертву вулицю.
— Знов сцени?!… Гм… — почув її голос.
— Ти… ти ганебна! — несподівано крикнув він.
— Ах!… — і зникла за дверми.
— До хама йдеш?… До хама?… — кричав за нею і аж до коридора вийшов.
— Так! Коли хочеш?… — озвалася іронічно.
— Да, ну?!… — зареготався голос чужого мущини.
Він повернувся до кімнати.
— І так що-дня!… Цеж не життя!… Конання, аґонія, смерть… — Говорив сам до себе. — Божевільство, не більше…
Годинник вибив дванайцяту.
Її ще не було.
Він став перед її портретом, як ранійш, і зачав горячо молитися:
— Спаси й помилуй мене, моя кохана Тамо!… Безумний я, бо надто все відчуваю!…
В той час увійшла вона. Стала коло порога й залилася слізьми:
— Які ми нещасні обоє!… — простогнала.
…Ліхтарі на вулиці погасли… Стало темно.
II. Їх кінець.
Десь вибухали життєві вулькани. Здвигалася земля. Казали — була велика й жорстока боротьба.
Після того переможці вели переможених.
Перед мною переходили одні і другі. Дивився на них і не співчував їм. Кінець, лише оден кінець їх цікавив мене…
