ФРАҐМЕНТИ ЖИТТЯ.
І. „Да, ну?!”…
Йшов. Як у тумані. З похилою головою. З біллю в серці. З образою в душі.
Міські вулиці всміхалися вечірніми огнями.
Кокетуючи, проходили тротуарами міські панни.
Надриваючи горлянку, якась обшарпана людина закликала: — „Вот почистим сапоги!“..
Поспішався. Сам не знав — куди? Чув тільки збентеженою душею щось непевне.
— Зрада!… Хіба?…
Ах, ось воно, отте прокляте слово! Ось воно, ганебне без кінця!…
Перед тумбою зупинився. Байдужим оком оглянув плякат „Чорна пантера і білий медвідь“. Стиснув кулаки і погрозився:
— Проклята!…
Зітхнув глибоко. Подивився в гору. — Там спокійно мерехтіли зорі. — Гірко похитав головою і прошептав:
— Яка самотність!… Яка самотність!…
Прохожі здивовано оглядали його, а він без найменшої уваги. Стояв собі, дивився на небо і думав:
— Простити? Не простити? Бути? Не бути?
Махнув зненацька рукою. Озирнувся навколо себе і голосно засміявся:
— Мій Боже! Таж я формально божеволію!… Безумовно божеволію… Цілком і безповоротно…
