панським наймитом вік вікувати, ніж в сирій землі лежати“…
Соловієнко починає розуміти, що тут „щось подіялось“ і що знов іде якась боротьба.
Підійшов якийсь високий безвусий чоловік і нахилився над ним.
— Він перевязаний? — спитався когось.
— На якого чорта його перевязувати, як він все одно помре? — сказав хтось з кутка.
Соловієнко хотів щось сказати, але перед його очами зявилися його сини і він відчув, як навколо його заджебоніли маленькі жучки, наче в літку на цвинтарі…
Над вечір він помер…
На цвинтарі, поруч старої весняної могили, виросла нова братська могила, коло якої топталася ридаюча юрба… Всіх згадували і всіх оплакували, лише за одним Соловієнком ніхто й не зітхнув навіть. Тільки вже тоді, як ставили на могилі великого хреста з написом похованих, хтось, між иншим, сказав: „А як-же з Соловієнком? Писати і його?..
— Таж він ще з весни залишився!.. Хоча все одно вже, записуйте! — відповіли з юрби.
Записали на хресті його імення і розійшлися по домах марити кращим прийдешнім…
Занедбаний цвинтар снував лєґенди минулого, а кущ сивого полиню дарма вже чекав свого постійного гостя.
|
1919 р. листопад.
м. Київ. |
