ним!… Тепер нам треба по братерському жити і друг друга любити, щоб вороги трудового люду знов не одібрали найбільшого його добра — волі“…
Люде, що жили своїм „тихим і мирним“ життям, що бачили гріх і злочин тільки там, де порушалися старі звичаї батьків, як зачаровані слухали нові слова про нове життя. „Значиться, — говорили вони, — тепер ніхто вже не буде красти коней і добиратися в комору о півночі, бо всі будуть однаково всим довольні… Тож воля, а не щонебудь так собі“…
До цього часу тільки було й трівоги, що приїзд справника або архієрея, а тепер… тепер і не перелічити всього… Дехто з молодших пригадував, що щось подібне було тільки тоді, як одного разу було оголошено, що приїдуть якісь агрономи учити, як можна розбогатіти на двох морґах поля… Ходили люде і слухали, бо кожний хотів кусок хліба мати, але тоді їм про сіяні трави щось наговорили…
А тепер вечерами, коли кінчалася денна праця, господарі збіралися коло волости, де засідає „Ривко“[1] і жваво обговорювали свої справи. Багато людей вже зацікавилося, як то буде з панською землею, але ніхто нічого певного ще не казав.
Баби незадоволено говорили:
— Ну й дурні оті чоловіки, що вже не дай Мати Божа! Оттак, поки що буде, а вони тільки поміж собою змагаються. Ходять та час марнують… — каже одна.
— Оце але, ця ліворуція, ще гірше як в старого пристава молода жінка!.. — додає друга.
Молодою жінкою старого пристава баби виявляли все своє призирство до якоїнебудь особи, чи справи. Справа в тому, що рік назад молода жінка старого пристава закохалася в якогось проїзжого комерсанта, що скуповував коней, тай хотіла втекти з ним. На приставське щастя, вже за містечком, це стрінув урядник, який зараз сповістив пристава. Пристав дігнав їх на залічничій станції, де вони збіралися сісти в потяг. Він прилюдно повибивав комерсантови
- ↑ Назва Революційного Комітету селянами перефразована на коротке „Ривко“. Автор.
