Якийсь час почуваю необхідність активної участи в боротьбі за волю. Почалося це з того часу, як коло мого рідного містечка заревли гармати. Тепер вже ніхто не блукав на вулиці і не дивився на дріжучо-червоні рядна пожеж. В містечку панувала мертва тиша і якісь чужі, незнайомі люде. Вони казали, що прийшли сюди установлювати спокій, який, начеб-то, порушила революція, а тому трималися гордо, самоупевнено і деспотично.
Що-ранку на деревляних парканах громадського саду і на стінах будинків зявлялися запальні відозви, якими чужинці закликали бажаючих вступати до їх війська і йти боротись з „ватагами грабіжників“… Люде ніяково читали ці відозви і мовчки спішилися в свої хати, щоб „не показуватись на очі“…
Якось зайшов до мене Арон. Поздоровкався і став мовчки коло порогу.
— Сідайте, Ароне! — сказав я.
— Часи не такі! — відповів він.
— Що сталося, Ароне? — спитався я.
— Червоні рядна вже тут… там вони на краю міста…
— Страшно… — говорив Арон, цокаючи зубами.
— Не бійтеся, Ароне! Все гаразд буде! От почекайте трохи, скоро прийдуть „наші“, — умовляв я його.
Він тільки скрутнув головою. Помовчав трохи ніяково став казати:
— Ці, що гуляють тут, звичайно підуть звідси, але вони кажуть, що будуть цеї ночі нас бити… Сьогодня так і на базарах казали… Вчора ще, так говорили, що хтось йде до них на підмогу, а сьогодня кажуть, що такої підмоги не буде. А через це саме кажуть, що „треба Жидів бити“!
Арон враз замовк і закрив вид руками. Зігнувся, зщулився, зробився маленький, маленький… Його голова глибоко пірнула в заячий ковнір старенького кожушка, а сива борода зігнулася на грудях і якось нікчемно стала рвучко здрігатися…
Що з вами? Ви плачете, чи що таке?! — скрикнув я.
