ка виходив на вулицю, де до самої півночі блукав по вузеньких деревляних пішоходах і, як зачарований, дивився на них і щось своє думав…
До мене часто звертався голос мого давнього знайомого, старого Арона:
— Ну!.. Як ви думаєте?.. Для чого ці червоні рядна?
— Нічого, Ароне, то єсть революція! — відповідав я.
Арон мовчки йшов поруч мене, чогось зітхав і мовчав, наче в рот води набрав.
Коли втома зборювала мене і я йшов до своєї хати, то Арон, прощаючись зі мною, завжди казав одно й те саме:
— А ви нічого не чули?.. Скажіть мені, чи нас будуть бити, чи ні?..
— Що ви, Ароне, Господь з вами!.. Хто і за що вас буде бити?.. Тепер тільки буржуазію бють, а виж бідний єврей! — заспокоював я його.
— Так, так!.. Це правда, що я тільки бідний єврей!.. Слава Богу!.. — казав він сам до себе і міцно-міцно стискав мою руку.
В хаті я сидів на ліжку і свою трівогу утишував гірким димом тютюну. Хотілося відорватись від такого нудного життя і я жалкував, що не було з ким поділитись думками…
Чулося, як десь співають півні, торохкотить порожняк, бухкає рушниця… Слухав цього придушеного шуму і стомлено засипав кошмарним сном.
В снах снилося Велике Місто. Барикади і червоні прапори. Згущена людська кров на пішоходах і безліч заморожених трупів… Трупи бідних робітників, трупи селянських дітей в сірих шинелях, трупи знасилуваних жінок і розбитих об каміння дітей… Снилися золоті бані старовинних церков і чулося ридання дзвонів…
Весь в холоднім поту, з одубілою від жаху чуприною, я втікав з того міста в далеч своїх рідних піль і… приходив до свідомости лише тоді, коли почував себе на холодній підлозі.
