нувся Румунешті. Лице його було бліде, як крейда, а очі ніяково моргали.
— Ну, що, є підвода? — спитався командант.
— Є…
— Деж вона?
— Там на полі…
— Чомуж вона не їде?
— Нікому везти…
— Якто так?
— А так… тих козаків немає, коней немає, а стоїть тільки оден віз з убитим господарем…
— Хтож його убив?
— Не знаю…
— А річі на возі є?
— Лежить щось…
Через хвилину з одного воза вигружено в калюжу всю аґітаційну республіканську „літературу“ і послано його за командантськими річами. На віз, крім команданта, козака, двох свідків-старшин, мусів сісти і я. По розпорядженню командіра частини ми мусіли скласти протокол цеї чудної пригоди і „по змозі“ зясувати її.
Зараз-же за містечком, недалеко від дороги став розпряжений віз, а коло нього лежав окрівавлений труп селянина. Лице його зійшло кровю і зробилося полотняним, довгі чорні вуса насторбучились в гору, коротка чуприна стояла їжаком, а піврозкриті очі безмежно-сумним шклянним поглядом дивилися просто в душу. Свита й сорочка на грудях були окрівавлені, кешеня в штанах вивернена, чоботи зняті. Босі ноги були брудні і справляли огидливе вражіння. Коли козак розгорнув на грудях трупа одежу, то ми побачили дві колені рани, зроблені австрійським баґнетом.
— Такий баґнет був тільки в Романенка! — наче сам до себе промовив сотник, але зараз-же метнувся до воза переглядати свої річі. В той час, як він переглядав і перекладав на другий віз свої річі, ми ходили навколо трупа і шукали слідів злочинця. Але крім слідів від двох пар ніг в жовнірських чоботах, нічого не найшли. Не знаю й сам, длячого саме ми складали той кумедний протокол, як не було ні
