ґрафський палац, в якому знаходилась бібліотека і в якому мешкав Янко.
Переходячи греблю, Дашкевич побоювався, що може Янка вже й на світі немає, бо давненько вже писав до нього і давно не мав ніяких звісток про його життя, але як тільки вийшов на головну алєю парку, як побачив в низчім палацовім поверсі троє ясно освітлених вікон, серце його радісно захвилювалося. Старі, темно-сині, пелехаті сосни стояли навколо палацу і урочисто гомоніли між собою про минулі спокійні весни, коли тут вільно гомоніли весняні вітри і розповідали казки про чаруючу красу квітчастих клюмб. Дашкевич з хвилину постояв з піднесеною до вікна рукою, жадібно прислухаючись до весняного шуму, не знав що робити — стукати чи ні?..
Постукав. Світло в однім вікні враз згасло. Дашкевич постукав ще раз і став прислухатися. Довго не було чутно й звука, а потім за дверима почулися чиїсь шкрябаючі кроки і дріжучий голос Янка спитався:
— Хто там?
— Я! Микола Дашкевич!
— Хто, хто? — почулося вдруге з дверей.
— Щож ви, друже Янку, вже й не взнаєте мене?.. Насилу до села дотягся, а ви ще й балакаєте!..
— Господь святий з нами! Невже Микола?!..
Двері відчинилися і на ґанок вибіг Янко:
— Прошу! Прошу до хати! О, як я радий!..
На самісенькім порозі обнялися і розцілувалися сердечно. Разом увійшли в хату і пильно глянули собі у вічі.
— Гей, та й змінилисяж ви, друже Янку! — вимовив нарешті Дашкевич. — Схудли, зблідли, лисиною світите…
— Ну й з вас теж тільки спомин лишився — відповів Янко. — Зігнулися, зморщилися, чуприна снігом наче запорошилась…
— Тяжке життя, друже Янку!..
— Сумне життя, друже Миколо!..
Оба зітхнули. Мовчки спинилися поглядом на світлі воскової свічки, яка горіла замість лямпи. Заговорив Янко:
